Роман Курис: біографія забудовника ЖК «На Щасливому», медіавласника і однієї з найвпливовіших фігур Рівного

Роман Сергійович Курис — рівненський підприємець, забудовник і колишній власник телеканалу ITV Media Group, якого в місті й області знають передусім як творця житлового комплексу «На Щасливому». Він народився 10 травня 1986 року в Дубно, у родині підприємців. У серпні 2026-го йому виповнилося 40 років, а за його плечима — шлях від цеху металопластикових вікон і директорства на цегельному заводі до статусу людини, яка фактично з нуля підняла південний мікрорайон обласного центру.

Його ім’я стоїть одразу в кількох реєстрах: у кадастрі й оголошеннях про квартири, у матеріалах місцевих виборів 2020 року, у розслідуваннях про землю й телебачення, у судових документах Дубенського міськрайонного суду. Для одних Роман Курис — людина, яка «творила нове Рівне» й дала тисячам родин закритий двір, парк і готову квартиру. Для інших — кум виконуючого обов’язки міського голови, фігурант старої кримінальної справи і символ того, як у регіональному бізнесі переплітаються бетон, ефір і родинні зв’язки.

Ця біографія зібрана так, щоб читач побачив не слоган із білборда й не одну скандальну зачіпку, а повну дугу: дитинство в Дубно, сімейну фірму «Теренок», вирок 2010 року, перший 16-квартирний будинок на полі, «місто в місті» на десять тисяч мешканців, купівлю й продаж телеканалу, стипендії в Острозькій академії, бронь 2025-го і земельні історії, які досі не закриті.

Дубно, родина і освіта: звідки виріс Роман Курис

Дубно — місто з замком князів Острозьких, тісним центром і відчуттям, що кожен знає, чий син іде вулицею. Саме тут, 10 травня 1986 року, народився Роман Сергійович Курис. Шкільна траєкторія проста й типова для провінційного міста кінця 1990-х: спочатку школа № 6, потім гімназія № 2. Після атестата — Національний університет водного господарства та природокористування в Рівному, спеціальність економіста. У 2019-му, уже будучи відомим забудовником, він отримав юридичну освіту в Національному університеті «Острозька академія». Цей другий диплом з’явився не як «галочка для резюме»: він збігся з роками конфліктів із ДАБІ, договорами пайової участі й потребою читати норми так само швидко, як кошторис.

Родина не була «з вулиці». Батьки тримали МПП «Теренок»: з 1996 року пекли хліб, виробляли будівельні матеріали, мали частку в м’ясопереробці, яку згодом оформили на сім’ю, пізніше з’явився завод будматеріалів. Для сина це означало дві речі одночасно. Перша — доступ до верстатів, складів, водіїв і розуміння, як крутяться гроші в малому виробництві. Друга — тиск очікування: ти син господарів, тож «маєш вирости». У відкритих інтерв’ю Курис згадував, що починав різноробом, майстром цеху, простим будівельником, і що без цих навичок тоді не можна було стартувати. За моїм досвідом, саме такі біографії найчастіше пізніше обростають міфом «я сам себе зробив», хоча стартовий майданчик уже був — не столичний, але й не порожній.

У 2026 році ця дубенська основа все ще читається в його публічному голосі. Він говорить про порядність, щирість і «своїх людей» — формулювання, звичне для малого міста, де репутація тримається на прізвищі, а не на брендбуці. Одружений, виховує трьох дітей. Середня дитина мала затримку мовлення; саме цей сімейний епізод Курис пізніше називав однією з причин, чому в комплексі з’явився приватний садок «Babyland» зі логопедом і психологом «в одному місці». Практичний нюанс, який часто гублять біографії-візитки: освіта економіста дала йому мову цифр, юрист в Острозі — мову договорів, а три дитини вдома — аргумент для інфраструктури «під сім’ю», який у продажах працює сильніше за будь-який банер.

Типова помилка спостерігача — зводити цю біографію до «успішного випускника НУВГП». Насправді дубенський код важливіший за диплом: вузьке коло, швидкі домовленості, звичку вирішувати питання через знайомих і одночасну образу, коли ці самі знайомі стають журналістами. У 2026-му, коли регіональний бізнес живе під воєнним обліком, бронями й перевірками критичних підприємств, саме ця локальна щільність зв’язків пояснює, чому прізвище Курис спливає не лише в оголошеннях про квартири, а й у матеріалах про владу Рівного.

Цех, цегла і перший капітал: як формувався підприємець

До того як ім’я Романа Куриса стало синонімом мікрорайону, була чорнова робота. Він робив бруківку, паркани, металопластикові вікна, певний час займався ремонтами, тримав власний віконний цех, пізніше став директором цегельного заводу. Це не «хобі на вихідні», а класичний західноукраїнський ланцюжок 2000-х: хто контролює вікно, паркан і цеглу, той рано чи пізно доходить до стіни будинку. У нашій практиці саме такі вертикалі — від комплектуючих до квадратного метра — дають фору тим, хто приходить у девелопмент лише з кредитом і презентацією.

Стартовий капітал під перший будинок він описував так: продав власну квартиру, знайшов двох інвесторів, один відсіявся після купівлі першої ділянки, лишився «один, хто повірив». Далі — поле на півдні Рівного площею, яку в інтерв’ю 2019 року оцінювали в сотні гектарів навколишніх територій, і рішення ставити не поодиноку багатоповерхівку «втиснуту між хрущовками», а цілий квартал зі своїми мережами. Чому це важливо: розкидана точкова забудова навантажує 50-річну міську інфраструктуру, а район «з нуля» дозволяє прокласти дороги, зливову каналізацію й тепло так, як зручно забудовнику, а не так, як дозволяє труба 1970-х.

Приклад перший — віконний цех: людина, яка сама ставила рами, інакше дивиться на тепловтрати й гарантійні рекламації. Приклад другий — цегельний завод: розуміння собівартості стінового матеріалу в кризовий рік, коли метал стрибає, а гривня падає. Приклад третій — ремонти «під ключ»: навичка комплектувати бригади, а не лише креслити генплан. Підводний камінь цього етапу — залежність від готівкового обігу малого виробництва й спокуса «швидких грошей», яка в середині 2000-х у маленьких містах часто вела не в банк, а в ігрові зали. Журналістські розслідування пізніше прямо пов’язували молодого Куриса з програшами на автоматах і сумнівним оточенням — саме цей фон стоїть за подіями 2007 року, про які йтиметься далі.

У 2026-му цей ранній досвід виглядає як інструкція і як застереження. Інструкція: вертикаль «матеріал — монтаж — квадрат» досі працює в регіонах, де великі київські девелопери не поспішають. Застереження: без прозорого обліку й юридичної гігієни перший капітал може коштувати не лише безсонних ночей, а й судимості. Курис пізніше любив повторювати кредо: «Щоб здивуватися, потрібна мить, а щоб зробити дивовижну річ — роки терпіння і наполеглива праця». Фраза ефектна. За нею — конкретна механіка: продаж квартири, один інвестор, поле, цегла і готовність жити на майданчику, а не в кабінеті з панорамним склом.

Справа 2007–2010 років: вирок, який досі визначає репутацію

Найжорсткіший шар біографії Романа Куриса — не бізнес-конфлікт і не земельний аукціон, а вирок Дубенського міськрайонного суду від 16 червня 2010 року. Його детально реконструювало видання 4vlada.com за матеріалами справи. Коротко: у січні 2007-го 20-річний син підприємців, який працював на батьківській фірмі, став організатором крадіжки сейфа кооперативу «Семидубський». Сейф винесли вночі з ветеринарної аптеки на вулиці Центральній, 12, у селі Семидуби; 37 тисяч гривень (тоді близько 7 400 доларів) розділили, документи й печатку спалили, сейф кинули в річку Ікву. Через півтора місяця, 17 березня, та ж логіка повторилася вже як грабіж: четверо виконавців у масках проникли в хату матері дівчини, до якої Курис залицявся, придушили жінку, тримали онука, забрали 1 500 грн і два мобільні. Збиток оцінили в 3 700 грн.

У суді Курис визнавав вину частково: казав, що лише підвіз людей, що хлопці «йшли забирати борг», що сейфа «не помітив», а на грабежі «його не було». Спільники й очні ставки намалювали іншу роль — організатора, який знав планування кімнат і радив «притиснути онука», якщо грошей не віддадуть. Суд кваліфікував епізоди за статтями про крадіжку з проникненням, викрадення й знищення документів, незаконне заволодіння документами та грабіж, поєднаний із насильством і проникненням у житло. Сукупність — 4 роки позбавлення волі. Від відбування звільнили з іспитовим строком 1 рік; 5 вересня 2011-го строк закінчився, і формально покарання вважається відбутим. Дубенський суд пізніше підтвердив журналістам, що вирок стосується саме цієї людини — забудовника «На Щасливому».

Адвокат Олександр Бражніков, якого цитували в тому ж розслідуванні, пояснював гуманізм суду радянською спадщиною: немає рецидиву, немає тяжких наслідків, потерпілі лояльні — «на перший раз прощається». Практичний нюанс для читача 2026 року: умовний термін не «стирає» біографію в публічному полі. Банки, комплаєнс великих мереж, журналісти й опоненти на виборах читають вирок як факт, навіть якщо в реєстрі судимостей уже стоїть «відбуто». Типова помилка — або демонізувати людину назавжди, або робити вигляд, ніби 23-річний організатор грабежу й 40-річний девелопер не мають спільного прізвища. Обидва підходи брешуть. Є третій: тримати обидва факти в одному реченні й дивитися, що людина зробила з наступними п’ятнадцятьма роками.

Емоційний шар цієї історії важчий за юридичний. Ідеться не про «абстрактний злочин», а про ніч у хаті, де бабуся лежить із внуком, пластина в горлі, ліхтарик у обличчя й фраза «тримай внука — за нього віддасть усе». Навіть якщо збиток у гривнях здається дрібним із висоти 2026-го, метод — груповий, з проникненням і тиском на дитину. Саме тому цей епізод не зникає з пошукової видачі: він ламає рекламний наратив «людяності й щирості», який Курис охоче транслює в інтерв’ю. Чесна біографія зобов’язана тримати цей розрив відкритим, а не замазувати його парком і фонтаном.

Поле на півдні Рівного: народження ЖК «На Щасливому»

Житловий комплекс «На Щасливому» — головний актив і головний аргумент Романа Куриса в будь-якій суперечці про його місце в місті. Він сам називає себе власником, ініціатором, куратором та ідейним натхненником проєкту. Будівництво стартувало, коли йому було близько 25: одне поле, один будинок на 16 квартир, сумнів, «чи вийде цілий район». За сім-вісім років на цьому місці вже жили орієнтовно десять тисяч людей. Комплекс називали першим закритого типу в Рівному й «містом у місті». За даними відкритих каталогів новобудов, ідеться про кілька десятків будинків висотою від 4 до 9 поверхів; окремі черги закривали понад дві тисячі квартир. У 2018-му, за словами самого забудовника, його відділ продажу закривав 40–45% усіх квартирних угод міста при ринку близько тисячі квартир на рік.

Модель була жорстка й зрозуміла покупцю кризових років. Продавали готові квартири «від забудовника»: стяжка, штукатурка, автономне опалення, двоконтурний котел, радіатори з термостатами, лічильники. Ніяких років очікування в котловані — це знімало головний страх українського ринку після серії недобудов. Маржа, за його ж оцінкою, трималася близько 10%, ціна — серед найнижчих у місті, швидкість обороту компенсувала тонкий прибуток. Керуюча компанія доглядала двори, дитячі майданчики, фруктові дерева й дороги; ОСББ збирали 4,5–6,5 грн за квадрат. Відділи продажу стояли і в комплексі, і в центрі (зокрема, на Лермонтова, 4; пізніше — Любомирського, 4А). Працювали з усіма рієлторами Рівного — не через любов до конкурентів, а щоб не втрачати потік.

Конфлікт 2019 року з тодішнім керівником обласного ДАБІ Ігорем Мічудою Курис описував так: за введення дев’ятиповерхівок нібито озвучили 70 тисяч доларів; після відмови почалися блокування, зокрема торгового центру «Куб», попри документи. Він пішов не в кабінет області, а в центральний офіс у Києві й отримав дозвіл «без хабара». Це його версія, і її варто читати як його версію: незалежного вироку в цій історії публічно не поклали поруч. Водночас сам факт, що молодий забудовник виніс конфлікт у медіа, змінив його публічність. Доти він був «непублічним». Після цього — героєм інтерв’ю, обкладинкою журналу «Рівняни» й людиною, яку вже не сховати за прораба.

Підводні камені кварталу, які мешканці відчули на собі: зливові води тікали на вулицю Чорновола, бо місто не закладало мікрорайон у стару схему; автобусний маршрут місяцями застрягав у погодженнях поліції й балансоутримувачів; швидкісні горби ставили вже після скарг батьків. У 2026-му ці «дитячі хвороби» виглядають як підручник для інших громад: великий приватний квартал без синхронного міського плану завжди перекладає зливову, транспорт і школу на пізніші торги з мером. Курис це розумів і сам лобіював школу; частина обіцянок про освітню інфраструктуру досі звучить як план, а не як зданий об’єкт. Покупець, який у 2026-му дивиться на будь-який «місто в місті» в Україні, мусить питати не про плитку в холі, а про те, хто тримає зливову трубу й чи є в генплані школа з номером, а не з ескізом.

Місто в місті: садок, ТРЦ, парк і логіка великого кварталу

Сила «На Щасливому» ніколи не була лише в стінах. Курис свідомо будував інфраструктуру як товар: приватний парк, з якого «майже не заробили», але який підняв продажі; скульптури мамонтів як розпізнавальний знак; великі дитячі майданчики; зони барбекю; фонтани, які до 2026-го стали точкою прогулянок. Садок «Babyland» він анонсував як перший у Західній Україні приватний заклад, повністю під ДБН, вартістю понад мільйон доларів — «не для заробітку, а щоб мешканцям було зручно». Пізніше в екосистемі з’явилися приватна гімназія StarLand, барбершоп, кінотеатр у ТРЦ. Торговий центр, який починався як «Куб» (учетверо менший за «Екватор», із переговорами про «Велмарт» і «Сільпо»), виріс у HAPPY.mall на вулиці Сергія Бачинського, 5 — якірний об’єкт і, як з’ясується у 2025-му, підстава для броні.

Чому ця логіка спрацювала в Рівному. Обласний центр довго жив точковими будинками без двору: машина під вікном, дитина між бамперами, садок за три маршрутки. Закритий квартал продав не бетон, а контроль: охорона, двір без наскрізного проїзду, «свої» діти в «своєму» садку. Молоді сім’ї, на яких цілився відділ продажу, купували саме це. Другий кейс — парк як маркетинговий актив: капітальні витрати, які не відбиваються в акті виконаних робіт на квартирі, але відбиваються в конверсії ліда. Третій — готовність квартири: у рік, коли ринок падав, людина з ключами в руках була сильніша за людину з форс-мажором у договорі.

Типові помилки копіювальників цієї моделі. Перша — намалювати «парк» на рендері й не закласти бюджет на його утримання через 10 років; у «Щасливому» цим займалася керуюча компанія, і без неї картинка розсипається. Друга — забути школу: садок закриває до 6 років, далі мешканці тиснуть на мерію, і девелопер уже не герой, а винуватець переповнених класів. Третя — зробити закритість тюрмою: без автобуса, без «чужих» магазинів, без зв’язку з містом квартал стає островом. Курис lagging-проблему транспорту визнавав сам. У 2024–2025-му з’являлися новини про плани школи й рекреації на вулиці Березовій у мікрорайоні Південний — саме там, де комплекс упирається в поле. Станом на 2026 рік це вже не стартап на 16 квартир, а зріла урбаністична пляма, яка вимагає не слогана «щастя», а інженерії й публічних грошей на школу.

Експертний акцент, який варто винести за дужки реклами: великий приватний мікрорайон змінює політичну вагу власника. Десять тисяч мешканців — це десять тисяч виборців, тисячі звернень у соцмережі й важіль у розмові з міською радою. Саме тому біографія Романа Куриса після 2018-го вже не вміщається в розділ «будівництво». Далі логічно з’являється телеканал. Бетон створює аудиторію, ефір цю аудиторію збирає, а родинні зв’язки з кабінетом мера замикають коло. У регіонах України 2026 року ця тріада — «квартал + медіа + кумівство» — зустрічається частіше, ніж хотілося б підручнику з місцевого самоврядування.

Телеканал, вибори і кумівство: медіаяк зброя впливу

Влітку 2020-го, напередодні місцевих виборів, Роман Курис став власником кабельного телеканалу «Ритм»: спочатку 92%, згодом 100%. До того 76% тримав Сергій Паладійчук, екссекретар Рівнеради при мері Володимирові Хомку. Компанію швидко перевезли в нове приміщення «На Щасливому» на вулиці Миколи Боголюбова, зробили ребрендинг на ITV, пізніше — ITV Media Group. На презентації оновленого ефіру були Паладійчук, Курис, кандидат у мери Віктор Шакирзян, ексголова ОДА Сергій Рибачок (депутат «Рівне разом») і Віктор Мороз зі Служби судової охорони. Через два місяці після другого туру директор Олександр Хитров поступився кріслом Зоряні Верницькій, яка лишилася на посаді й після зміни власника у 2025-му.

Інститут масової інформації в вересні 2021-го вніс ITV до переліку непрозорих: сайт не публікував структуру власності й редакційну політику, як вимагає закон. За оцінками журналістів, після купівлі Курисом головною політичною фігурою ефіру став Шакирзян, а партія «Рівне разом», яку той заснував перед виборами, отримала постійну видимість. Сам Курис — кум виконуючого обов’язки міського голови. У рівненській політичній мові «кум» — не фольклор, а робоча одиниця: хрещення дитини фіксує союз міцніше, ніж меморандум. Бізнес-контур доповнював адвокат Андрій Давидюк, якого описували як кума й партнера Куриса, із виходом на колишнього заступника керівника обласного УСБУ Олега Назарука. Це не «теорія змови», а карта імен, яка знову і знову спливає в сюжетах про землю, ефір і підряди.

17 квітня 2025-го засновником ТОВ «Телерадіокомпанія «Ритм» став Роман Валерійович Балацький; 6 травня кінцевим бенефіціаром замість Куриса записали його. Фінансова картинка каналу була скромна: 2022-й — збиток, 2023-й — близько 637 тисяч грн чистого прибутку при 15 працівниках, 2024-й — близько 544 тисяч при 9. Балацький говорив, що купує для розширення бізнесу, в редакцію «не влазить», цікавить фінансовий бік, і що «ніхто не продає прибутковий бізнес». Ціну не назвав. Курис на запитання 4vlada.com, чому продав, відповів, що з цим виданням не спілкується. Паралельно Балацький узяв 63 сотки між Солов’їною та Березовою — теж «На Щасливому» — під багатоквартирний будинок, а його фірми вже мали квартири в будинку 24-а по Студентській.

Практичний урок 2026 року: локальний телеканал із дев’ятьма людьми в штаті може бути збитковим як бізнес і безцінним як рупор. Помилка аудиторії — оцінювати медіахолдинг регіону за EBITDA. Його справжня валюта — хвилини в новинах на місяць до дня тиші. Помилка нового власника — думати, що «не влазити в політику» автоматично переконує місто: теги в GetContact, куми й ділянки поруч із комплексом працюють голосніше за пресреліз. Для біографії Куриса продаж ITV — не кінець впливу, а зміна інструмента. Бетон і ТРЦ лишилися. Ефір пішов формально іншому Роману, який теж будує «на Щасливому». Коло не розірвалося, воно змінило вивіску.

Війна, бронь, стипендії та нагороди: публічний образ 2022–2026

Після 24 лютого 2022-го регіональний бізнес в Україні отримав нову шкалу легітимності: допомога ЗСУ, робота логістики, збереження робочих місць. Курис у цьому полі зібрав кілька публічних жестів. Ще в грудні 2020-го, як випускник магістратури з права, він запустив у Національному університеті «Острозька академія» стипендію для учасників АТО/ООС і їхніх дітей — студентів спеціальності 081 «Право». Сума — 20 100 грн. Перші стипендіати — Сергій Бонковський, учасник бойових дій, і Євгеній Невзоров, син військового з передової. Ректор Ігор Пасічник тоді підкреслював «зв’язок поколінь» випускників. Сам Курис формулював місію так: військові мають реалізувати себе «не лише територіально, а й науково», а альма-матер дає шанс підтвердити кредо про роки терпіння. Це зафіксовано на сайті oa.edu.ua.

Другий жест — допомога війську в широкому сенсі, яка в соцмережах комплексу оформлена як нагорода «За сприяння Війську» від тодішнього Головнокомандувача Валерія Залужного. Такі нагрудні знаки в роки великої війни отримували волонтери, підприємці, ректори; це не орден держави в класичному розумінні, але в регіональній символіці працює сильно. Третій жест — старіші, ще довоєнні: ініціатива «Підвези медика», привітання громади зі святами, публічна підтримка «своїх». У сумі це будує образ «господаря, який ділиться». У 2026-му такий образ потрібен будь-якому великому роботодавцю: бронь, тендери, земля й спокій мешканців кварталу залежать від того, чи вважає громада тебе «своїм у війні», чи лише «своїм у раді».

У березні 2025-го «Четверта влада» написала, що власника ТРЦ HAPPY.mall Романа Куриса забронювали як критично важливого до 23 серпня 2025-го; директора ТРЦ Тараса Максименка, помічника-консультанта в.о. мера, — до кінця літа. Окремий сюжет — як забудовники «На Щасливому» через рибальську фірму отримували статус підприємств, важливих для економіки чи забезпечення потреб громади, що відкриває двері до бронювання. Закон воєнного стану справді дозволив обласним військовим адміністраціям самостійно визначати такі підприємства. Підводний камінь: критерій «критичності» для торговельного центру й рибальської фірми в глибокому тилу виглядає для частини суспільства як дірка в системі, навіть якщо формально всі печатки на місці.

Практична розвилка 2026 року. Після завершення конкретної броні в серпні 2025-го публічне питання не зникло: які саме функції ТРЦ і девелоперської групи є критичними наступного циклу? Мешканці комплексу, які мають родичів на фронті, дивляться на фонтан і на список заброньованих одночасно. Благодійна стипендія в Острозі й нагорода від Залужного — реальні акти. Бронь топскладу — теж реальний акт. Біографія Куриса в цей період цікава саме зіткненням цих двох актів. Хто бачить лише волонтерство, пропускає важіль. Хто бачить лише бронь, пропускає конкретних студентів-ветеранів, яким перерахували 20 100 грн. Доросла розмова вимагає обох рядків у таблиці.

Таблиця не для того, щоб «викрити» чи «виправдати». Вона показує синхронність. У регіональному капіталізмі України воєнного часу благодійність, медіа, бронь і кадастр рідко ходять окремими стежками. Роман Курис у цьому сенсі не унікальний — унікальний масштаб його кварталу в одному конкретному місті. Саме масштаб робить кожен рядок таблиці політичним, навіть коли в договорі написано «комерція».

Земля, ставки, влада і те, що лишається за кадром у 2026-му

Останні два роки біографії Куриса знову впираються в землю — ресурс, без якого девелопер не існує, і ресурс, який в Україні майже ніколи не буває політично нейтральним. Журналісти описували схему, за якою понад 20 гектарів ставка біля села Косареве в Млинівській громаді віддали в користування на 49 років без аукціону «за смішну плату». Окремий сюжет кінця 2025-го — понад два гектари в селі Святе Мізоцької громади в оренду на 49 років і історія, як фірма, пов’язана з контуром забудовників, загородила заповідний ліс і ставок під котеджі. Імена в цих текстах ширші за одне прізвище: доньки інших забудовників, «свої люди», голови громад. Курис у цій сітці фігурує не завжди як підписант кожного договору, але як гравець ліги, де 49 років оренди водойми — робочий інструмент, а не екзотика.

Зв’язки з головою обласної ради Андрієм Караушем, кумівство з Шакирзяном, спільні епізоди з Давидюком і Назаруком складають те, що в Рівному називають «групою». Для мешканця «Щасливого» це може бути далеким шумом: його хвилює ліфт, опалення й чи не зачинять прохід до фонтана. Для громади Косаревого чи Святого — це питання, хто купатиметься в ставку через десять років. Третій приклад — міські гроші на мережі й очисні, які «підтягують» під новий район: коли приватний квартал виростає швидше за міський план, бюджет починає доганяти приватний генплан. Це не автоматична корупція. Це структурний конфлікт інтересів, у якому забудовник із десятьма тисячами мешканців завжди матиме голосніше «треба трубу», ніж село без лобі.

Типові помилки читача таких розслідувань. Перша — вважати кожну оренду на 49 років крадіжкою: закон дозволяє довгі договори, питання в аукціоні, рентній ставці й екологічних обмеженнях. Друга — вважати кожну статтю вироком: журналістський текст — це гіпотеза з документами, її має перевірити суд або регулятор. Третя — вимикати критичність, коли на фото фонтан і діти. У 2026-му, після продажу телеканалу, у Куриса менше прямого ефіру й стільки ж квадратних метрів. Це зміщує ризики: менше претензій до новин, більше — до кадастру, броней і того, хто наступним ставить кран між Солов’їною та Березовою.

За моїм досвідом, біографії таких фігур ніколи не закриваються «хепі-ендом» чи «посадили». Вони зависають у статусі постійного міського фактору. Роман Курис у серпні 2026-го — це 40-річний власник екосистеми, яка пережила кризу 2019-го, ковід, велику війну, зміну медіавласності й кілька хвиль розслідувань. Він як і раніше говорить про людяність і «своїх». Суд 2010-го як і раніше лежить у відкритому доступі. Квартири як і раніше продають готовими. Ставки як і раніше на 49 років. Для рівнянина, який обирає, де жити, з ким вести справу і кому вірити в новинах, ця незакритість і є головним фактом. Не слоган. Не вирок. А необхідність тримати в голові кілька правд одночасно — і перевіряти наступний договір так, ніби попередніх історій не було, і пам’ятати їх так, ніби від цього залежить власна адреса.