Марія Берлінська: шлях від Майдану до школи дронів і війни за свідомість

Берлінська — це не прізвище з новинного титра, а один із найвпізнаваніших голосів української оборони останнього десятиліття. Марія Сергіївна Берлінська, народжена 19 травня 1988 року в Кам’янці-Подільському, пройшла шлях від учасниці Революції гідності й операторки аеророзвідки батальйону «Айдар» до керівниці Victory Drones, співзасновниці фонду Dignitas і ініціаторки Victory Neurones. У 2026-му її ім’я звучить у розмовах про дрони, мобілізацію технологій і когнітивну війну так само часто, як імена міністрів.

Вона належить до покоління, яке не чекало, поки держава «дозріє». Ще 2014-го Берлінська сама вчила пілотувати дрони за інтернет-інструкціями, а вже за кілька місяців будувала безкоштовну школу аеророзвідки для фронту. Пізніше цей імпульс переріс у системну програму, через яку десятки тисяч військових освоїли безпілотники. Паралельно вона роками добивалася, щоб жінки в армії мали не «допоміжний» статус, а бойові посади, зарплату й захист.

Розуміти Берлінську варто не як героїню плаката, а як практичну фігуру перехідної доби: між волонтерським хаосом 2014-го і технологічною війною 2026-го. Її сила — у здатності зшивати фронт, громадський сектор і публічну політику. Її вразливість — у тому, що така роль завжди збирає і вдячність, і жорстку критику.

Дитинство, освіта і характер, який не вміє чекати дозволу

Марія Берлінська виросла в учительській родині на Хмельниччині. Батько, Сергій Берлінський, викладав історію та літературу, мати — французьку. Це середовище дало їй дві речі, які потім видно в кожному інтерв’ю: звичку читати великі історичні сюжети й уміння говорити так, ніби слухач уже дорослий. Єврейське коріння родини пізніше вплинуло й на вибір магістратури: у Києво-Могилянській академії вона спеціалізувалася на юдаїці.

Шлях в освіті був нерівний, і саме це важливо для розуміння її стилю. У 2005-му її відраховували з історичного факультету Кам’янець-Подільського університету імені Івана Огієнка. Потім вона повернулася на заочне відділення історії, паралельно вчилася на факультеті корекційної педагогіки й психології. У 2013-му вступила до магістратури Могилянки. Війна розірвала навчання: у вересні 2014-го вона пішла на фронт, диплом захистила вже 2015-го. На випуску Берлінська була однією з чотирьох промовців поряд із президентом і виголосила промову, яку тоді називали найсильнішою студентською.

За моїм досвідом спостереження за публічними біографіями волонтерів, саме такі «зламані» освітні траєкторії часто народжують людей, які не бояться імпровізації. Берлінська не будувала кар’єру за лінійним планом. Вона грала на гітарі, допомагала організовувати фестиваль Respublica в Кам’янець-Подільській фортеці, бачила, як культура збирає людей швидше за кабінети. Цей досвід потім відіб’ється в її методі: спочатку зібрати спільноту, потім дати їй інструмент, і лише тоді вимагати від держави визнання.

Типова помилка біографів — зводити її становлення до «патріотичного поклику». Реальність складніша. Вона формувалася як людина, яка погано переносить порожню ієрархію. Коли в університеті чи в армії їй казали «не жіноча справа», вона не сперечалася на рівні гасел, а шукала обхідний шлях через компетенцію. Саме тому пізніше її аргумент завжди звучить однаково: сектор безпеки має будуватися на професіоналізмі, а не на статі, віці чи звичках штабу.

У 2026 році цей характер читається навіть у коротких ефірах. Берлінська говорить швидко, з фактами, з вимогою до слухача не ховатися за формулюваннями. Для одних це харизма лідерки. Для інших — надмірна жорсткість. Обидва враження правдиві. Без цієї жорсткості школа дронів навряд чи виросла б із кімнати з подарованими квадрокоптерами до програми національного масштабу.

Майдан, «Айдар» і ніч, коли дрон став зброєю виживання

22 листопада 2013 року Берлінська приєдналася до Революції гідності. Вона була в Жіночій сотні імені Ольги Кобилянської: вела базу поранених, тягала воду, будувала барикади, роздавала листівки про самозахист. На Майдані вона вперше зіткнулася з тим, що пізніше стане наскрізною темою її адвокації — гендерною стіною всередині «спільної справи». Жінкам часто відводили логістику, навіть коли вони хотіли стояти в охороні. Берлінська отримала поранення ноги гумовими кулями, потім — двосторонній отит, синусит і бронхіт після морозів. Тростина ще кілька років нагадувала про ту зиму.

Улітку 2014-го вона пішла на війну. Кілька підрозділів відмовили через стать. «Айдар» взяв. Перед ротацією Берлінська сама освоїла аеророзвідку: інтернет, чужі конспекти, кілька днів практики. 1 вересня вона фактично покинула академію, 2-го прибула до Щастя. Перше бойове відрядження — район засідки біля Веселої Гори. Позивний «Марія Кюрі» був не випадковим: вона бачила себе не як «дівчину з дроном», а як людину, що вносить у війну науковий інструмент.

Практичний нюанс того часу досі погано розуміють цивільні. У 2014-му українська армія майже не мала штатної аеророзвідки на рівні роти й батальйону. Командири бачили карту вчорашнього дня, а дрон давав картинку зараз. Берлінська швидко зрозуміла: один навчений оператор рятує більше піхоти, ніж пафосні промови про патріотизм. Коли після кількох тижнів вона повернулася до Києва, це було не «втечею з фронту», а рішенням масштабувати навичку. З жовтня 2014-го вона вже вчила інших.

1 січня 2015 року з’явився Центр підтримки аеророзвідки. Безкоштовні курси на три-чотири тижні: дрони, топографія, метеорологія. Техніку збирали з донатів. До листопада 2016-го підготували близько 150 бійців. Одна з історій того періоду — Юлія Толопа, яка допомагала з розвідкою в 2016-му. Інша — батько Марії: у 58 років Сергій Берлінський пішов добровольцем, спочатку отримав відмову через вік, після втручання доньки став капітаном 24-ї механізованої бригади й заступником з психологічної підтримки.

Підводний камінь цього етапу виявився юридичним. У листопаді 2017-го Берлінська судилася за визнання участі в бойових діях. Докази були, письмового наказу — не було. Міноборони виграло апеляцію. Після зустрічі з тодішнім міністром Степаном Полтораком відомство заговорило про фінансування дронів і власну школу аеророзвідки. У нашій практиці аналізу волонтерських історій цей епізод повторюється раз у раз: держава користується ініціативою, поки зручно, і формалізує її лише під тиском публічного скандалу або суду.

Зв’язок із 2026 роком прямий. Нинішня українська «дронова революція» не народилася після 24 лютого. Її коріння — у тих саморобних курсах 2015–2016 років, коли Берлінська й десятки таких, як вона, вчили військових літати, бо штабна система ще не вірила, що пластиковий квадрокоптер змінює війну.

Невидимий батальйон: як фільм і звіти зламали стелю для жінок в армії

У 2015 році Берлінська стала координаторкою «Невидимого батальйону» — дослідження про українок на війні. Соціологині Тамара Марценюк, Анна Гриценко та Анна Квіт зібрали факти, які штаби воліли не помічати. Жінок не ставили на командні посади, не закривали базові побутові потреби, записували штабними, медичками й швачками, навіть коли вони були снайперками. Звідси — інші зарплати, інший соцзахист, інша медицина після поранень. Звіт презентували в Києві в грудні 2015-го, згодом його опублікували UN Women і фахове видання Могилянки.

Наслідки були конкретні, не символічні. Наказ Міноборони №337 відкрив для жінок десятки бойових спеціальностей, зокрема снайперки, розвідниці, командирки. 2017-го йшлося про 62 бойові посади. У вересні 2018-го Верховна Рада ухвалила закон 2523-VIII, який зрівняв можливості служби. Це не «подарунок феміністкам». Це визнання того, що війна вже змінила армію, а папери відставали.

Фільм «Невидимий батальйон» 2017 року, який Берлінська авторствувала й продюсувала за підтримки USAID, зробив суху соціологію видимою. Режисерки Ірина Цілик, Світлана Ліщинська та Аліна Горлова показали шість жінок: парамедикиню Юлію Паєвську, снайперку Юлію Матвієнко «Бєлку», Олену Білозерську, Оксану Якубову з ПТСР, Андріану Сусак, яку в документах вели як швачку, Дарину Зубенко. Прем’єра 24 листопада зібрала повну залу. Мета була потрійна: зафіксувати історію, зламати стіну для жінок і показати світу, що це не «громадянський конфлікт», а війна з Росією, в якій гинуть і жінки.

Далі були продовження, і саме вони відрізняють цей проєкт від разової кампанії. 2018-го вийшов фільм «Но очевидних признаков» про ПТСР Оксани Якубової — стрічка отримала приз MDR на Dok Leipzig. 2019-го з’явився звіт «Невидимий батальйон 2.0» про реінтеграцію ветеранок. У серпні 2020-го стартував «Невидимий батальйон 3.0» про сексуальні домагання: анонімне опитування показало, що близько 70% респонденток були свідками або жертвами. На Prometheus виклали курс про гендерну рівність у військовій сфері. У червні 2021-го Генштаб підписав меморандум за підсумками роботи.

Окремий кейс — Жіночий ветеранський рух, ініційований 2018-го й оформлений 2019-го разом з Андріаною Сусак-Арехтою та Катериною Приймак. Це не клуб ностальгії. Психологічна реабілітація, гінекологічна допомога, навчання бізнесу й IT, «Алеї пам’яті» в Краматорську, Києві, Львові, Черкасах, Житомирі. У 2018-му в Нью-Йорку Берлінська прямо запитала російського дипломата Максима Буякевича: «Чому ви вбиваєте наших людей?» Цей епізод не змінив політику Кремля, але зафіксував тон, у якому вона завжди розмовляє із зовнішнім світом: без прохання про «глибоке занепокоєння».

Типова помилка 2026 року — вважати гендерну повістку Берлінської «додатком» до дронів. Насправді це одна логіка. Якщо армія відсікає компетентних людей через стать, вона програє в людях. Якщо суспільство не вміє повернути ветеранок у цивільне життя, воно програє після війни. Її фемінізм тут не салонний. Він мобілізаційний.

Victory Drones: як волонтерська школа стала фабрикою навичок

24 лютого 2022-го Берлінська була в США. З перших днів вона включилася в збір допомоги, співпрацювала з фондом «Повернись живим», а тодішній Центр підтримки аеророзвідки почав переростати в щось значно більше. Так з’явився Victory Drones — проєкт технологічної мілітаризації суспільства в рамках фонду Dignitas. Формула проста й жорстка: дрон має вміти запускати не «обраний спецпідрозділ», а якомога ширше коло військових і, за потреби, цивільних.

Як це працює на практиці. Теоретичний курс на Prometheus — закритий, із допуском командира, щоб ускладнити доступ росіянам. Далі — чотириденна практика на полігоні. Окремий трек — 33-денне навчання FPV у центрі ЗСУ. Людей учать не «поганяти квадрик». Їх учать ставити Starlink, живити систему, читати радіочастоти, передавати координати, ремонтувати борт після падіння. FPV на 200 км/год не прощає тремтіння пальців, тому без симуляторів і щоденної практики оператор «згорає» ще до першого бойового вильоту.

Цифри пояснюють масштаб краще за метафори. До середини 2024-го різні програми Victory Drones охопили близько 92 тисяч військових. Офлайн-курси на початок 2024-го завершили понад 50 тисяч. Окремо — «Народний FPV»: безкоштовне складання дронів із відкритого ринку. У січні 2024-го на курс записалися близько 9 тисяч людей, до червня навчили вже 11 тисяч і передали армії 2500 апаратів. Станом на січень 2025-го спеціалізовану FPV-підготовку пройшли близько 5 тисяч фахівців. Берлінська ще 2023-го оцінювала потребу армії в 10 тисячах FPV-пілотів — і це було до того, як дрони стали головним інструментом сірої зони.

Є три живі приклади, які показують метод. Перший — жіночі групи: контент той самий, але партнерство з ритейлом дозволяє видавати жінкам і навчання, і комплект дронів, тоді як чоловікам часто дають лише курс. Це відповідь на падіння частки жінок у війську. Другий — програма «Fly» для військових з ампутаціями: інструктор без руки одразу знімає відмовку «я не зможу». Третій — спроба завести дронову екосистему в шкільну програму разом із депутаткою Інною Совсун: не «гуртки авіамоделістів», а радіостанції, планшети, софт і розуміння, що один дрон без мережі — іграшка.

Підводні камені тут жорсткі. Якість масового навчання завжди нижча за якість елітної школи. Росіяни намагаються пролазити на курси. Комплектуючі залежать від Китаю. Пілот без регулярних вильотів втрачає навичку за тижні. Берлінська це розуміє і все одно тисне на масштаб, бо альтернатива — дефіцит операторів і зайві втрати піхоти. Її фраза 2023 року лишається формулою 2026-го: або країна вкладає ресурс у технології й захист від чужих технологій, або програє.

Dignitas, «Люті пташки» і ставка на народ, який став армією

У 2023 році Берлінська стала співзасновницею благодійного фонду Dignitas разом із Любою Шипович. Якщо Victory Drones — це школа, то Dignitas — рамка: гроші, логістика, виробники, адвокація держави, зв’язок із бізнесом. Президент фонду Дмитро Кавун називав Берлінську «візіонеркою й євангелісткою» теми. У такій ролі легко скотитися в піар. Вона тримається ближче до залізної логістики: хто навчить, хто збере борт, хто довезе на позицію, хто замінить збитий апарат наступної ночі.

Програма «Люті пташки», яку Берлінська й Шипович запустили з сервісом Uklon, за місяць зібрала понад 30 мільйонів гривень на тисячу українських ударних FPV. Це був не «челендж для стрічки». Це була демонстрація, що бізнес-інфраструктура мирного міста може за тижні стати донором ударного контуру. Подібні кейси потім множилися: ритейл закриває жіночі групи, компанії купують навчання цілим підрозділам, фонди зшивають «дрон + пілот + ремонт» в один пакет. Без цієї зшивки дрон на складі мертвий.

Філософія, яку Берлінська повторює з 2022-го, звучить майже як політична програма: технологічна мілітаризація суспільства. Не кожен має тримати автомат. Але критична маса людей має розуміти дрони, РЕБ, енергетику, дані, ремонт. 6 червня 2025-го вона сформулювала це коротко: армію можна перемогти, народ, який став армією, — непереможний. Для європейського вуха це надто мобілізаційно. Для українського 2026-го — опис реального стану, де цивільний інженер, волонтер і оператор часто стоять в одному ланцюгу.

Практичний приклад з фронтового побуту. Бригада отримує 200 FPV. Без навчених пілотів, без людей, які паяють після вологи, без розуміння частот і без планшетів із картами це просто пластик. Victory Drones і Dignitas намагалися продавати державі не «дрон як річ», а екосистему. Саме тому Берлінська їздила в США ще в квітні та вересні 2022-го не з проханням «дайте нам трохи допомоги», а з вимогою зброї, технологій і зняття бар’єрів на імпорт комплектуючих.

Помилка, яку вона постійно критикує, — магічне мислення. Мовляв, з’явиться «чарівна кнопка» проти шахедів, приїде диво-ППО, Захід «закриє небо». У інтерв’ю TSN навесні 2026-го Берлінська прямо говорила: зима 2025–2026-го стала для Києва надважким іспитом, дефіцит ракет до Patriot не зникає заклинаннями, а FPV, бомбери й розвідувальні борти лишаться з нами надовго. Її висновок жорсткий і непопулярний: війна з Росією структурно тривала, і максимум, якого можна домогтися технологічним тиском, — примус до перемир’я, а не казка про фінальну крапку.

У 2026-му цей дискурс зіткнувся з політичним циклом: розмови про «завершення війни до літа», призначення Михайла Федорова міністром оборони, очікування, що айтішний оптимізм сам собою перекладеться на фронт. Берлінська публічно ставила питання інакше: технології працюють лише там, де є люди, виробництво, навчання й чесна оцінка втрат. Інакше цифровий фасад прикриває порожні батареї.

Victory Neurones: коли дрон уже недостатньо, і починається війна за розум

З кінця 2025 року Берлінська дедалі частіше повторює: майбутні конфлікти вирішуватимуться не лише ракетами й FPV, а впливом на сприйняття, рішення і суспільну стійкість. У 2026-му вона заснувала Victory Neurones — ініціативу, що збирає фахівців зі стратегічних комунікацій, кібербезпеки, інформаційних операцій, поведінкових наук і технологій. Логіка комплементарна дронам. Якщо Victory Drones вчить око й руку, Neurones намагається вчити нервову систему країни: як не сипатися під інформаційними ударами, як самим вести вплив, як не віддавати порядок денний ворогу.

У червні 2026-го в Києві вона зібрала Cognitive Influence & Resilience Forum. На майданчик прийшли люди з держсектору, аналітичних центрів, сил оборони й технологічних компаній. Для зовнішнього спостерігача це виглядало як перехід України до «битви за мізки». Для внутрішнього — як спроба нарешті визнати, що Росія давно воює когнітивно, а українська відповідь часто лишалася реактивною, розкиданою між Офісом президента, Генштабом, волонтерами й телеграм-каналами.

Практичний сенс цієї рамки легко пояснити побутовим сценарієм. Шахед, який летить на енергетику, б’є по світлу. Пост, який переконує маму не відпускати сина до ТЦК, б’є по мобілізації. Фейк про «злив позицій» б’є по довірі всередині бригади. Берлінська наполягає, що ці удари треба проектувати й відбивати так само системно, як РЕБ проектує глушіння. Інакше країна виграє окремі повітряні хвилі й програє волю.

Тут є підводний камінь, і його не можна замазати пафосом. Когнітивна війна легко перетворюється на виправдання цензури, ручного керування медіа й полювання на «незручних». Демократичні армії НАТО самі сперечаються, чи варто мілітаризувати поняття «свідомості». Берлінська, судячи з її попередніх кампаній, тяжіє до моделі «навчити суспільство», а не «закрити суспільству рот». Але межа тонка. У 2026-му, коли втома від війни колосальна, спокуса керувати наративом згори завжди висока.

Приклад із її власного досвіду показує, навіщо їй ця тема. «Невидимий батальйон» був когнітивною операцією ще до того, як слово стало модним: змінити уявлення українців і світу про те, хто воює. Фільм, дослідження, курс на Prometheus, розмова в ООН — це все робота зі сприйняттям. Neurones виглядає як спроба інституціоналізувати те, що вона роками робила інтуїтивно. Питання 2026 року: чи стане це школою стійкості, чи ще одним брендом у перенасиченому ринку ініціатив.

Критика, скандали і ціна публічного впливу

Людина, яка десять років стоїть на перетині фронту, донорів і політики, не може лишатися стерильною іконою. Ще 2015-го журналіст Сергій Лефтер публікував різкий текст про її період в «Айдарі»; пресслужба батальйону тоді заперечувала звинувачення. Пізніше сперечалися про тривалість її бойової ротації: кілька тижнів на ділянці проти очікування «вона воювала роками». Берлінська завжди проводила межу: вона була на війні, а потім свідомо пішла в навчання інших, бо так рятувала більше людей. Для частини ветеранської спільноти ця межа виглядає переконливо. Для іншої — як зручна біографічна конструкція.

9 серпня 2023 року в Чернігові російська ракета вдарила по території, де мав відбуватися DemoDay дронів. Загинули семеро людей, серед них шестирічна дівчинка, поранені — понад 150. Ініціативу публічного заходу тоді пов’язували й з колом Берлінської. З’явилися звинувачення в легковажності, зайвій публічності, нібито підказці ворогу. Вона опинилася в найгіршій точці волонтерської роботи: між потребою показувати технології й реальністю, що будь-яка відкрита геолокація в Україні може стати прицілом. Цей епізод досі ранить і не має комфортного морального фіналу.

У травні 2025-го її критикували за публікацію матеріалу з даними про українських виробників БПЛА. Ексначальник штабу «Азову» Богдан Кротевич і частина військової спільноти вважали це небезпечним. Окупаційні медіа цинічно «подякували». У воєнний час межа між адвокацією галузі й операційною безпекою тонка, як волосінь. Помилка тут коштує не репутації, а людей.

У квітні 2026-го прізвище Берлінської спливло в історії з «плівками Міндіча»: у розмовах фігурували нібито фінансування її зарплати, орієнтир у 20 тисяч доларів і вплив на оборонні закупівлі. Вона заперечила неофіційні виплати, назвала це інформаційною атакою. Ветеран Олег Симороз публічно ставив питання про близькість до владних кабінетів і державне фінансування благодійних структур. Незалежно від того, чим закінчиться юридична сторона, сам факт показує структурну проблему 2026 року: великі волонтерські фонди вже не «гуртки ентузіастів», а гравці ринку безпеки, а отже — об’єкти політичної боротьби.

У нашій практиці розбору публічних лідерок війни повторюється один і той самий візерунок. Суспільство спочатку вимагає від людини надзусилля, потім — святості, потім карає за будь-який дотик до грошей і влади. Берлінська не унікальна в цій м’ясорубці, але її видимість робить удар сильнішим. Справедлива претензія до неї може бути лише предметною: про якість курсів, про безпеку заходів, про прозорість кошторисів, про точність її прогнозів. Усе, що починається зі слів «вона взагалі хто», уже не аналіз, а втома залу.

Навіщо постать Берлінської потрібна Україні в 2026-му — і кому її метод не підходить

У серпні 2026-го Україна живе в режимі довгої технологічної війни. Піхота рідко сходиться в класичних штурмах без ока дрона. Міста звикають до нічних повітряних тривог. Політика хитається між надією на зовнішню угоду й розумінням, що Росія не збирається ставати «нормальною». У цьому пейзажі Берлінська виконує роль перекладачки: вона бере складне — FPV, когнітивний вплив, дефіцит ракет, вигорання мобілізації — і перекладає мовою вимоги. Не «тримайтеся», а «навчіться, інакше загинете».

Для кого її підхід працює. Для командирів, яким треба за тижні закрити діру в аеророзвідці. Для цивільних інженерів, які хочуть корисного внеску без романтики окопів. Для жінок, яким армія досі пояснює, що їхнє місце на складі. Для педагогів, які розуміють: покоління 2010-х років входитиме в доросле життя зі знанням дронів як зі знанням смартфона. Для союзників, яким ліньки слухати довгі брифінги, але яких чіпляє фраза про тисячі російських дронів над Брюсселем.

Для кого метод не працює. Для тих, хто шукає в ній «маму нації» з м’яким голосом. Для військових, які визнають лише тих, хто зараз у посадці. Для людей, що вважають будь-який фонд корупційним апріорі. Для політиків, яким потрібен оптимізм на ефір, а не розмова про вічну війну з імперією. Для європейських кабінетів, які хочуть купити спокій одним пакетом допомоги й закрити тему.

Три сценарії її впливу на найближчі роки читаються вже зараз. Перший — Victory Drones і Neurones стають стійкими інституціями, а не персональними брендами, і переживають саму Берлінську. Другий — політична турбулентність і скандали навколо фінансування підрізають довіру, і її капітал розчиняється в загальній підозрі до «волонтерських холдингів». Третій, найімовірніший: вона лишається голосом-подразником, який то цитують міністри, то блокують у коментарях, але ігнорувати не можуть, бо її рамка — «технології плюс суспільство плюс свідомість» — збігається з реальним полем війни.

Окремо варто сказати про тон. Берлінська вміє бути різкою до нестерпності. Вона говорить про мобілізацію молоді й жінок раніше, ніж суспільство готове це чути. Вона відмовляє в казці про швидку перемогу. Вона вимагає, щоб цивільні вчилися війні, навіть коли цивільні хочуть кави й плану на літо. Це не робить її правою завжди. Це робить її корисною як противагу заспокійливому самообману. Країна в 2026-му потребує не одного голосу, а кількох правдивих. Її голос — один із них, гострий, технологічний, місцями несправедливий до живих людей у системі, але рідко порожній.

Історична рима, яку вона сама добре зчитує як випускниця історії, проста. У 2014-му держава не вміла в дрони, і волонтерка з Кам’янця закрила діру руками. У 2022-му держава не вміла в масове навчання операторів, і знову довелося будувати школу знизу. У 2026-му держава лише вчиться в когнітивну стійкість. Якщо цей цикл не розірвати, наступна «Берлінська» знову з’явиться з нуля, з іншим прізвищем і з тією ж люттю на втрачений час. Краще вже зараз перетворити метод на норму: вчити швидко, відкривати посади за вмінням, рахувати екосистему, а не «одиниці техніки», і не плутати піар із боєготовністю.